Ніч яка місячна, ясная, зоряна,
Видно, хоч голки збирай,
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупочці тут під калиною,
І над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, - срібною хвилею
Стелиться в полі туман.
Став ніби чарівний, промінням всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Ген на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить.
Небо глибоке, засіяне зорями, -
Що то за божа краса!
Зірки миготять он по-під тополями,
Так одбиває роса.
Ти не лякайся, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу.
Я ж тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках віднесу.
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тепло - ні вітру, ні хмар,
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке як жар.
